Інтерв’ю з Олександром Міллером, психіатром і науковим співробітником Інституту неврології, психіатрії та наркології НАМН України, викликало резонанс. Його прямі, місцями жорсткі формулювання зачепили багатьох, але зачепили не просто так: вони влучили в глибоку тріщину нашого суспільного ставлення до психіатрії. Ми проаналізували головні тези експерта — і запрошуємо до розмови про те, чому настав час переосмислити антидепресанти, фармацевтичну етику та роль аптеки в ментальному добробуті людей.
Українці роками сприймають звернення до психіатра як щось соромітне. Ізоляція, війна, хронічний стрес і виснаження лише посилили потребу в психічній допомозі — але культура сорому залишилась.
«Ми стикаємося з ментальними наслідками травматичних подій щодня, але як і 30 років тому, люди бояться слова «антидепресант».» — підкреслює Міллер.
Фармацевти в аптеках це бачать першими: пацієнти часто соромляться навіть назвати препарат, плутаються в назвах, намагаються «обійтися чимось легшим». Це наслідок не лише нестачі інформації, а й браку чіткого посилу від держави: психічне здоров’я — не привілей, а право.
Міллер відкрито говорить: більшість поширених страхів — це наслідок непорозуміння.
Антидепресанти не викликають ейфорії, залежності чи «ломки», як це часто зображають у поп-культурі. Їх дія — повільна, поступова і не завжди одразу відчутна.
«Коли людина говорить, що пила тиждень — і їй стало гірше, це ще не свідчення неефективності. Так працює адаптація рецепторів. Але замість лікаря людина йде в аптеку, де шукає щось «простіше». І це вже потенційний ризик», — пояснює лікар.
Фармацевт, що працює на передовій — часто єдина точка контакту пацієнта з медичною системою. Якщо він сам вірить у міф про «хімічну залежність» або не має достатньої інформації про механізми дії антидепресантів — пацієнт, імовірно, відмовиться від лікування.
В інтерв’ю Міллер доволі критично висловився про аптечну практику:
«Найгірше, коли фармацевт переконує пацієнта: «Ой, це антидепресант, давайте щось легше». Це — порушення етики».
Хоч ця фраза прозвучала жорстко, вона порушує важливу тему: межа між рекомендацією і втручанням у призначення лікаря.
Аптека не повинна бути альтернативою психіатричній допомозі — але може бути її мостом. Фармацевт, який володіє базовим розумінням психофармакології, може:
Тобто бути підтримкою, а не бар’єром.
Міллер також піднімає економічну складову: багато популярних антидепресантів не просто дорогі — вони зникають з ринку. Це породжує спокусу — шукати заміну «щось подешевше» або підібрати БАДи.
«У нас на ринку можуть зникнути препарати циталопраму чи есциталопраму. А вони — одні з найбільш збалансованих для терапії депресій. Питання — хто прийде на їхнє місце? І чи будуть це справді препарати, а не лише назви», — зауважує психіатр.
Це сигнал для системи: реєстраційна політика, маркетингові договори та доступність антидепресантів мають бути пріоритетом не меншим за серцево-судинні препарати.
Фармацевти — не психіатри. Але сьогодні, коли кожен українець так чи інакше травмований війною, аптека стає першим місцем, де людина може почути: «Це нормально, що ви так себе почуваєте. І це лікується.»
Це не означає порушення меж чи діагностику «на око». Це — про участь у суспільному зсуві: від сорому до прийняття, від міфів — до знань, від замовчування — до емпатії.
Антидепресанти — не «страшні таблетки», а серйозний інструмент у боротьбі з серйозним станом.
А фармацевт — не «продавець із коробочками», а медичний фахівець, здатний стати першим союзником у прийнятті лікування.
І чим більше ми про це говоримо — тим швидше зруйнуємо табу, які вже надто довго тримають людей у темряві.
Джерело інформації: МОЗ України та Тhepharma.media
.
