Фенацетин – це один із перших синтетичних антипіретиків, який з’явився на ринку у XIX столітті та залишався популярним протягом понад ста років. Він був піонером серед неопіоїдних знеболювальних засобів, які не мали протизапальних властивостей, і на деякий час навіть випередив у популярності такі препарати, як ацетилсаліцилова кислота (аспірин) і парацетамол. Однак, на жаль, історія фенацетину є яскравим прикладом того, як довгий час ігнорувалися небезпечні побічні ефекти препарату, що зрештою призвело до його заборони.
Фенацетин має цікаву і дещо випадкову історію відкриття. Наприкінці XIX століття лікарі в Страсбурзі шукали ліки від паразитарних інфекцій. В ході експериментів вони випадково виявили, що нафталін, який тоді вважався перспективним антисептиком, може знижувати температуру. Однак, як пізніше з’ясувалося, дослідники насправді працювали не з нафталіном, а з ацетанілідом – речовиною, яка стала попередником фенацетину. Ця помилка привела до появи препарату «Антифебрин», який швидко набув популярності як жарознижувальний засіб.
У 1887 році хімік Карл Дуйсберг з компанії Bayer розробив етиловий ефір ацетаніліду, який отримав назву фенацетин. Препарат відразу став хітом, завдяки своїм антипіретичним і знеболювальним властивостям, а також кращому профілю безпеки порівняно з ацетанілідом.
Фенацетин швидко став одним із найпопулярніших ліків того часу, зокрема, через його здатність ефективно знижувати температуру і полегшувати біль. Його додавали до складу багатьох комбінованих препаратів, які використовувалися для лікування застуди та грипу. У 1920-х роках, під час пандемії «іспанки», популярність фенацетину досягла свого піку.
Однак згодом почали з’являтися тривожні повідомлення про небезпечні побічні ефекти препарату. У 1948 році дослідники Бернард Броді та Джуліус Аксельрод виявили, що фенацетин і його попередник ацетанілід викликають метгемоглобінемію – стан, при якому гемоглобін втрачає здатність ефективно переносити кисень. Крім того, було встановлено, що знеболювальні властивості фенацетину обумовлені його метаболітом – парацетамолом.
У 1950-х роках лікарі з Базеля виявили, що фенацетин викликає серйозні ураження нирок, що призводять до артеріальної гіпертензії, хронічної хвороби нирок і навіть смерті. Ці спостереження призвели до появи терміну «фенацитинова нирка».
Через десятки років після виявлення небезпечних побічних ефектів фенацетин був поступово вилучений з ринку. У Канаді це сталося у 1978 році, у Великій Британії – у 1980 році, а в США – лише у 1983 році. У багатьох випадках тривале використання фенацетину пов’язували з розвитком уротеліальних пухлин.
В Україні фенацетин також зник з ринку, хоча точний час його вилучення невідомий. Проте його використання, ймовірно, тривало довше, ніж у багатьох інших країнах. Навіть у 2015 році у наказах МОЗ України згадувалися фізичні властивості фенацетину, що свідчить про його потенційне застосування в аптеках. Лише в останні роки фенацетин остаточно зник з українського ринку.
Історія фенацетину є важливим уроком для фармацевтичної галузі: навіть популярні й ефективні ліки можуть мати серйозні побічні ефекти, які можуть бути виявлені лише через тривалий час. Сьогодні фенацетин – це приклад того, як помилки минулого можуть навчити нас більш відповідально підходити до створення та використання медичних препаратів.
Джерело: NCBI Liga.net Тhepharma.media
.
